Про майбутнє української русистики
Протягом кількох останніх років у періодичних виданнях і на наукових зібраннях я піднімав питання про шляхи розвитку та завдання української русистики. Не можу пожалітись на відсутність уваги з боку колег та наукової громадськості до цієї проблеми. Питання слухалось на секції гуманітарних наук НАН України. Були як прибічники, так і опоненти виказаних ідей. Що зрозуміло, бо будь-яка спроба змінити ситуацію у мовно-гуманітарній сфері українсько-російського діалогу постійно наштовхується на відчутний опір. Іноді мовчазний, а часом і досить грімкоголосий. Правда, опонування не вийшло на сторінки наукових та популярних видань і мало переважно характер усних публічних виступів на наукових конференціях і форумах та на захисті дисертації, в якій йшлося про інтерпретацію творчості Миколи Гоголя крізь призму національної русистики. Потреба в такій дискусії назріла, але вона, ймовірно, що і не відбудеться. Є на те багато причин.
Інше важливе завдання полягає в необхідності модерної інтерпретації російських культурних текстів та історичного минулого Росії. Всім зрозуміло, що без серйозного і об’єктивного осмислення феномену нашого найбільшого сусіда ми позбавлені будь-якої можливості передбачити його поведінку в нинішніх та майбутніх ситуаціях.
Сьогодні ми змушені визнати, що за останнє десятиліття вивчення історії російської культури і літератури не вийшло на нові методологічні засади. Є підстави говорити хіба що про збагачення культорологічного і літературознавчого арсеналу сучасних гуманітарних досліджень, урізноманітнення технологій аналізу. Однак, як правило, дослідники підходять до аналізу російських культурних текстів з позицій “родной литературы”, що називається “зсередини”, дивляться на явища російської культури і літератури не з українського інтелектуального поля, а з російського, залишаючись в лоні російської гуманітарної думки. Тому тут часом взагалі відсутній український акцент.
Я не один раз чув від опонентів зауваження на зразок того, що як немає національної арифметики, так немає і національної гуманітаристики. Наука, мовляв, сфера об’єктивного знання. Ця позитивістська теза в ХХ ст. була поставлена під сумнів, і сьогодні загальноприйнятою є ідея доповнюваності, яка після лінгвістичних студій Уорфа і Сепіра була спочатку прийнята гуманітаріями, а пізніше цей принцип універсалізувався і був перейнятий точними науками. Його свого часу сформулював Нільс Бор (2). Діяльність дослідника, його особистість і природа інструментарію виказує суттєвий вплив на результати дослідження, а отримані різними дослідниками результати “здаються контроверзійними при спробі зкомбінувати їх в одну картину” (Н. Бор). Розвиваючи цю думку, В. Фок, так охарактеризував цей принцип: “Оскільки спостереження за тим чи іншим аспектом явища є відображенням об’єктивних властивостей природи, то про принцип доповнюваності Бора можна говорити як про закон природи” (3). На принципі доповнюваності ґрунтується ідея мультикультуралізму, яка проголошує цінність кожної мови, кожної культури і визначає головну сучасну тенденцію розвитку національних культур. “Національний суб’єктивізм” (І. Дзюба) дає свій вимір знання, свою “картину світу” і лише сукупне знання здатне наблизитись до того, що ми називаємо об’єктивністю. І якщо представники точних наук схильні визнавати це, то в гуманітаріїв ще менше аргументів проти.
В світлі цих аргументів виникає завдання сформулювати нову парадигму осмислення російських культурних текстів не “зсередини”, а з позицій української національної рації. Свого часу ще М. Драгоманов зазначав, що “усяка громадська праця на Україні мусить мати українську одежу – українство”. Тому і знання про світ, як і знання про Росію, повинні мати українську одежу. Це особливо важливо у царині вивчення історії російської літератури і сучасного літературного процесу.
Павел МИХЕД — доктор филологических наук, ведущий научный сотрудник Института литературы им. Т.Г. Шевченко НАН Украины (г. Киев), главный редактор международного межвузовского сборника «Гоголеведческие студии».
